Сни Фрейда про Рим

← Сонник Фрейда

Сни Фрейда про Рим

В іншому випадку я зміг помітити, що бажання, яке спричиняє сновидіння, хоча й належить до теперішнього часу, дістає потужне підкріплення з глибоко вкорінених дитячих спогадів. Ідеться тут про низку снів, в основі яких лежить прагнення потрапити до Рима. Мабуть, мені ще довго доведеться задовольняти це прагнення за допомогою снів, оскільки в ту пору року, яку я можу відвести для подорожі, з міркувань здоров'я слід уникати перебування в Римі (69). Отже, одного разу мені сниться, що з вікна купе я бачу Тибр і міст Святого Ангела; потім потяг рушає, і я згадую, що ж так і не побував у самому місті. Краєвид, який постав переді мною уві сні, відтворював знайому гравюру, яку напередодні я побіжно помітив у вітальні пацієнта. Іншого разу хтось веде мене на пагорб і показує Рим, наполовину прихований туманом і настільки далекий, що я дивуюся чіткості краєвиду. Зміст цього сну багатший, ніж я хотів би тут викласти. У ньому легко впізнати мотив «побачити землю обітовану здалеку». Місто, яке я вперше побачив таким чином у тумані, — Любек; взірцем для пагорба став Гляйхенберг. У третьому сні я нарешті опиняюся в Римі — так мені повідомляє сновидіння. Проте на своє розчарування я бачу аж ніяк не міський краєвид: невеличку річку з темною водою, на одному її березі — чорні скелі, на іншому — луки з великими білими квітами. Я помічаю пана Цукера (з яким знайомий лише поверхово) і вирішую спитати в нього дорогу до міста. Очевидно, я марно намагаюся побачити уві сні місто, якого не бачив наяву. Якщо розкласти приснившийся краєвид на складники, білі квіти вказують на знайому мені Равенну, яка, принаймні на деякий час, відібрала в Рима першість столиці Італії. На болотах навколо Равенни ми знаходили найпрекрасніші водяні лілії посеред чорної води; сон змушує їх рости на луках, як нарциси в нашому Аусзее, тому що тоді діставати їх із води було дуже важко. Темна скеля зовсім близько від води жваво нагадує долину річки Тепли поблизу Карлсбада. «Карлсбад» тепер дозволяє мені пояснити дивну рису — чому я питаю дорогу в пана Цукера. У матеріалі, з якого виткано сон, тут можна впізнати два веселі єврейські анекдоти, які приховують стільки глибокої, нерідко гіркої життєвої мудрості; ми так охоче цитуємо їх у розмовах і листах. Перший — історія про «конституцію»: бідний єврей без квитка хитрістю проникає у швидкий потяг до Карлсбада, потім його ловлять, під час кожної перевірки виганяють із потяга й поводяться з ним дедалі суворіше; коли на одному з етапів його поневірянь знайомий запитує, куди він їде, той відповідає: «Якщо моя конституція витримає — до Карлсбада». Поруч у пам'яті зберігається інша історія — про єврея, який не знає французької, якому наказують у Парижі питати дорогу на Рю Рішельє. Париж теж довгі роки був предметом моїх прагнень, і блаженство, яке я відчув, уперше ступивши на паризьку бруківку, я сприйняв як запоруку того, що зможу здійснити й інші бажання. Запитання про дорогу, крім того, прямо натякає на Рим, адже, як відомо, всі дороги ведуть до Рима. До речі, прізвище Цукер («цукор») знову вказує на Карлсбад, куди ми скеровуємо всіх, хто страждає на конституційну хворобу — діабет. Приводом для цього сну стала пропозиція мого берлінського друга зустрітися на Великдень у Празі. Із того, що мені належало обговорити з ним, виявився б іще один зв'язок із Цукером і діабетом.

Четвертий сон, невдовзі після щойно згаданого, знову переносить мене до Рима. Я бачу перед собою ріг вулиці й дивуюся, що там розклеєно так багато німецьких плакатів. Напередодні я в пророчому передбаченні написав другові, що Прага, ймовірно, не буде зручним місцем перебування для німецьких мандрівників. Отже, сон водночас висловив бажання зустрітися з ним у Римі замість богемського міста та зацікавленість, що, ймовірно, сягає студентських років, у тому, щоб у Празі виявляли більше терпимості до німецької мови. Утім, я, мабуть, розумів чеську мову в перші три роки життя, адже народився в невеличкому моравському містечку зі слов'янським населенням. Чеський дитячий віршик, почутий мною у сімнадцять років, без зусиль так закарбувався в пам'яті, що я можу проказати його й сьогодні, хоча зовсім не знаю його значення. Отже, і ці сни не позбавлені різноманітних зв'язків із враженнями перших років мого життя.

Під час останньої подорожі Італією, яка привела мене, серед іншого, повз Тразименське озеро, я нарешті, побачивши Тибр і з болем у серці повернувши назад за вісімдесят кілометрів до Рима, відкрив, звідки моє прагнення Вічного міста черпає підкріплення в юнацьких враженнях. Я саме обмірковував план наступного року проїхати повз Рим до Неаполя, коли мені пригадалася фраза, яку я, мабуть, прочитав у одного з наших класиків: «Невідомо, хто завзятіше ходив кімнатою після рішення вирушити до Рима — проректор Вінкельман чи полководець Ганнібал». Адже я йшов слідами Ганнібала; мені, як і йому, не судилося побачити Рим, і він теж вирушив до Кампанії, коли весь світ чекав на нього в Римі. Але Ганнібал, з яким мене тепер об'єднувала ця схожість, був улюбленим героєм моїх гімназійних років; як багато хто в цьому віці, я, вивчаючи Пунічні війни, співчував не римлянам, а карфагенянинові. Згодом, у старших класах гімназії, коли я вперше почав розуміти наслідки походження з чужої місцевому населенню раси, а антисемітські настрої серед товаришів спонукали визначитися з позицією, образ семітського полководця ще більше піднісся в моїх очах. Для юнака Ганнібал і Рим символізували протилежність між стійкістю єврейства та організацією католицької церкви. Значення, якого відтоді набув антисемітський рух у нашому душевному житті, сприяло закріпленню думок і почуттів тієї ранньої пори. Так бажання потрапити до Рима стало у сновидіннях прикриттям і символом кількох інших пристрасно бажаних цілей, над здійсненням яких хотілося б працювати з наполегливістю та винятковою відданістю карфагенянина і здійсненню яких доля часом так само мало сприяє, як і здійсненню мрії Ганнібала — увійти до Рима.

І лише тепер я натрапляю на юнацьке переживання, яке й досі зберігає свою силу в усіх цих почуттях і сновидіннях. Мені було, мабуть, десять чи дванадцять років, коли батько почав брати мене із собою на прогулянки й у розмовах відкривати мені свої погляди на життя. Одного разу, щоб показати, наскільки кращі часи випали мені порівняно з ним, він розповів: «Коли я був молодою людиною, я йшов у суботу вулицею в місті, де ти народився, гарно вбраний, у новій хутряній шапці. Тут підходить християнин, одним ударом збиває мою шапку в багнюку й кричить: “Єврею, геть із тротуару!”» — «І що ж ти зробив?» — «Я зійшов на проїзну частину й підняв шапку», — була спокійна відповідь. Це здалося мені не надто героїчним учинком з боку великого, сильного чоловіка, який вів мене, малого, за руку. Цій сцені, що не задовольнила мене, я протиставив іншу, яка більше відповідала моєму почуттю: сцену, в якій батько Ганнібала Гамількар Барка (70) змушує свого хлопчика перед домашнім вівтарем заприсягтися помститися римлянам. Відтоді Ганнібал посів місце в моїх фантазіях.

Мені здається, що захоплення карфагенським полководцем можна простежити ще далі вглиб мого дитинства, тож і тут, імовірно, йдеться лише про перенесення вже сформованого емоційного зв'язку на нового носія. Однією з перших книжок, що потрапили до рук дитині, яка навчилася читати, було «Консульство та імперія» Тьєра; пам'ятаю, як я приклеював до пласких спин своїх дерев'яних солдатиків маленькі папірці з іменами імператорських маршалів, і вже тоді моїм визнаним улюбленцем був Массена (як єврей — Менассе). (Цю перевагу, ймовірно, можна пояснити також випадковим збігом дат народження — рівно через сто років.) Сам Наполеон своїм переходом через Альпи долучається до Ганнібала. І, можливо, розвиток цього ідеалу воїна можна було б простежити ще далі в дитинство, аж до бажань, які в слабшого з двох товаришів по іграх мали викликати то дружні, то войовничі стосунки протягом перших трьох років життя з хлопчиком, старшим на рік.