Смерть близьких — сонник Фрейда

SIGMUND FREUD · DIE TRAUMDEUTUNG

Смерть близьких — сонник Фрейда

Смерть близьких

Уривки книги в перекладі з німецької. Між вибраними фрагментами в оригіналі є інші абзаци.

Сон про дитину в труні

Ще один сон похмурішого характеру пацієнтка також навела мені як заперечення проти теорії сновидіння як здійснення бажання. Пацієнтка, молода дівчина, почала так: «Ви пам’ятаєте, що в моєї сестри тепер лише один хлопчик, Карл; старшого, Отто, вона втратила, коли я ще жила в її домі. Отто був моїм улюбленцем, я, власне, його й виховала. Молодшого я теж люблю, але, звісно, далеко не так сильно, як померлого. І ось цієї ночі мені сниться, що я бачу перед собою мертвого Карла. Він лежить у своїй маленькій труні, руки складені, навколо свічки — словом, усе точнісінько так, як тоді було з маленьким Отто, смерть якого так приголомшила мене. Скажіть же, що це означає? Ви ж мене знаєте; невже я така погана людина, що бажаю сестрі втратити єдину дитину, яка в неї залишилася? Чи сон означає, що я воліла б смерті Карла, а не Отто, якого любила набагато сильніше?»

Розв’язання тяжких сновидінь.

Я запевнив її, що останнє тлумачення виключене. Трохи поміркувавши, я зміг сказати їй правильне тлумачення сну, яке вона потім підтвердила. Мені це вдалося тому, що я знав усю передісторію життя сновидиці.

Рано осиротівши, дівчина виросла в домі своєї значно старшої сестри й серед друзів та гостей цього дому зустріла чоловіка, який залишив незгладимий слід у її серці. Деякий час здавалося, що ці майже не висловлені словами стосунки завершаться шлюбом, але такому щасливому завершенню завадила сестра, мотиви якої так і не були цілком з’ясовані. Після розриву коханий нашої пацієнтки перестав бувати в домі; сама дівчина через деякий час після смерті маленького Отто, на якого вона тим часом звернула всю свою ніжність, почала жити самостійно. Проте їй не вдалося звільнитися від залежності, у яку поставила її прихильність до друга сестри. Гордість наказувала їй уникати його, але перенести своє кохання на інших претендентів, які згодом з’являлися, вона не могла. Коли коханий чоловік, що належав до літературного середовища, оголошував десь лекцію, вона неодмінно опинялася серед слухачів; вона користувалася й будь-якою іншою нагодою побачити його здалеку в якомусь третьому місці. Я згадав, що напередодні вона розповіла мені: професор збирається на певний концерт, і вона також хоче туди піти, щоб знову насолодитися можливістю його побачити. Це було за день до сну, а в день, коли вона розповіла мені сновидіння, мав відбутися концерт. Тому мені було неважко побудувати правильне тлумачення, і я запитав, чи не пригадує вона якоїсь події, що сталася після смерті маленького Отто. Вона відразу відповіла: «Звичайно! Тоді професор після тривалої відсутності знову прийшов, і я знову побачила його біля труни маленького Отто». Усе було саме так, як я очікував. Я витлумачив сон так: «Якби тепер помер інший хлопчик, повторилося б те саме. Ви провели б день у сестри, професор напевно піднявся б до вас висловити співчуття, і ви знову побачили б його за тих самих обставин, що й тоді. Сон означає лише ваше бажання знову побачити його, з яким ви внутрішньо боретеся. Я знаю, що квиток на сьогоднішній концерт лежить у вашій кишені. Ваш сон — сон нетерпіння: він переніс зустріч, яка має відбутися сьогодні, на кілька годин раніше».

Щоб приховати своє бажання, вона, очевидно, обрала ситуацію, у якій подібні бажання заведено пригнічувати, — ситуацію, коли людина настільки поглинута горем, що не думає про кохання. І все ж цілком можливо, що й у реальній ситуації, яку сон точно відтворив, біля труни першого, більш улюбленого нею хлопчика вона не змогла пригнітити ніжного почуття до гостя, якого так довго не бачила.

Сновидіння про смерть близьких і почуття уві сні

• • •

Інший ряд сновидінь, які можна назвати типовими, становлять сни про те, що помер дорогий родич — батьки, брати чи сестри, діти тощо. Ці сновидіння необхідно відразу поділити на два класи: одні, у яких сплячого не зачіпає горе, так що після пробудження він дивується власній нечутливості, та інші, у яких він відчуває глибоку скорботу через смерть і навіть виражає її уві сні гарячими сльозами.

Сновидіння першої групи ми можемо залишити осторонь; вони не мають підстав вважатися типовими. Під час аналізу виявляється, що вони означають щось інше, ніж містять, що їхнє призначення — приховувати якесь інше бажання. Таким є сон тітки, яка бачить перед собою на смертному ложі єдиного сина своєї сестри (с. 116). Це не означає, що вона бажає смерті маленькому небожеві, а лише приховує, як ми дізналися, бажання знову побачити після тривалої розлуки певну кохану людину — ту саму, яку вона колись побачила після такої самої тривалої перерви біля тіла іншого небожа. Це бажання, яке становить справжній зміст сну, не дає приводу для скорботи, тому й уві сні скорбота не відчувається. Тут можна помітити, що почуття, яке міститься у сні, належить не явному, а прихованому змістові сновидіння: емоційна сторона сну залишилася вільною від спотворення, якого зазнав зміст уявлень.

Інакше стоїть справа зі сновидіннями, у яких постає смерть коханого родича і при цьому відчувається болісне почуття. Вони означають те, про що говорить їхній зміст: бажання, щоб відповідна людина померла. Оскільки я маю підстави очікувати, що почуття всіх читачів і всіх, кому снилося щось подібне, повстануть проти мого тлумачення, я повинен прагнути навести докази на якнайширшій основі.

Ми вже розібрали сон, з якого могли дізнатися, що бажання, які у сновидіннях постають як здійснені, не завжди є актуальними бажаннями. Це можуть бути й давні, полишені, відсунуті на задній план і витіснені бажання, яким ми змушені приписувати своєрідне подальше існування лише тому, що вони знову з’являються уві сні. Вони мертві не так, як померлі в нашому розумінні, а подібні до тіней з «Одіссеї», які, напившись крові, пробуджуються до певного життя. У тому сні про мертву дитину в ящику (с. 118) ішлося про бажання, яке було актуальним п’ятнадцять років тому і яке відтоді відверто визнавалося. Можливо, для теорії сновидіння небайдуже, якщо я додам, що навіть в основі цього бажання лежить спогад із найранішого дитинства. Сновидиця ще малою дитиною — коли саме, неможливо встановити напевне — почула, що її мати під час вагітності, плодом якої стала вона сама, впала у тяжкий розпач і палко бажала смерті дитині у своєму лоні. Ставши дорослою і завагітнівши сама, вона лише наслідувала приклад матері.

Якщо хтось бачить уві сні, що супроводжується виявами скорботи, ніби його батько чи мати, брат чи сестра померли, я ніколи не використаю цей сон як доказ того, що тепер він бажає їм смерті. Теорія сновидінь не вимагає настільки багато; вона задовольняється висновком, що колись у дитинстві він бажав їм смерті. Однак я побоююся, що це обмеження мало заспокоїть тих, хто заперечує; вони, ймовірно, так само рішуче заперечуватимуть можливість того, що коли-небудь так думали, наскільки впевнені, що не мають подібних бажань тепер. Тому мені необхідно відновити частину зниклого душевного життя дитини за свідченнями, які ще надає сучасність (89).

Стосунки дітей і батьків

• • •

До розв’язання цієї трудності нас підводить досвід, згідно з яким сновидіння про смерть батьків переважно часто стосуються того з батьків, хто однієї статі зі сновидцем: чоловік здебільшого бачить уві сні смерть батька, жінка — смерть матері. Я не можу стверджувати, що так відбувається завжди, але переважання в зазначеному напрямку настільки виразне, що вимагає пояснення якимось чинником загального значення. Грубо кажучи, справа виглядає так, немов сексуальна перевага виявляється дуже рано, немов хлопчик бачить у батькові, а дівчинка — у матері суперника в коханні, від усунення якого вони можуть лише виграти.

Стосунки дитини з батьками.

Перш ніж відкинути це уявлення як жахливе, слід і тут звернути увагу на реальні стосунки між батьками й дітьми. Потрібно розрізняти те, чого вимагає від цих стосунків культурний припис шанування, і те, що справді виявляє повсякденне спостереження. У стосунках батьків і дітей приховано більш ніж один привід для ворожості; умови виникнення бажань, які не витримують цензури, тут наявні у великій кількості. Зупинімося насамперед на стосунках батька й сина. Я вважаю, що святість, якої ми надали приписам Декалогу, притуплює нашу сприйнятливість до дійсності. Ми, можливо, ледве наважуємося помітити, що більша частина людства переступає четверту заповідь. Як у нижчих, так і у вищих верствах людського суспільства шанування батьків зазвичай відступає перед іншими інтересами. Похмурі звістки, які дійшли до нас у міфології та переказах із найдавніших часів людського суспільства, змальовують неприємну картину повноти батьківської влади й безжальності, з якою нею користувалися. Кронос пожирає своїх дітей, приблизно як кабан виводок свиноматки, а Зевс каструє батька (95) й посідає його місце володаря. Що безроздільніше панував батько в давній родині, то сильніше син, як призначений йому наступник, мав опинятися в становищі ворога, то більшим мало ставати його нетерпіння самому прийти до влади через смерть батька. Навіть у нашій буржуазній родині батько, відмовляючи синові в самостійності й потрібних для неї засобах, зазвичай сприяє розвитку природного зародка ворожнечі, закладеного в цих стосунках. Лікареві доволі часто доводиться помічати, що скорбота сина через втрату батька не може придушити задоволення від нарешті здобутої свободи. Залишок сильно застарілої в нашому сучасному суспільстві potestas patris familias — влади батька родини — кожен батько зазвичай судомно утримує; і кожен поет, який, подібно до Ібсена, висуває в центр свого твору одвічну боротьбу батька й сина, може бути впевненим у справленому враженні. Приводи до конфліктів між дочкою й матір’ю з’являються, коли дочка дорослішає й бачить у матері наглядачку, тоді як сама прагне сексуальної свободи, а розквіт дочки нагадує матері, що для неї самої настав час відмовитися від сексуальних домагань.

Усі ці стосунки очевидні й відбуваються на очах у всіх. Проте вони не допомагають нам пояснити сновидіння про смерть батьків, які виникають у людей, для яких шанування батьків давно стало чимось недоторканним. Попередні міркування вже підготували нас до того, що бажання смерті батьків слід виводити з найранішого дитинства.

Сексуальні потяги дітей щодо батьків.

Під час аналізу людей, які страждають на психоневрози, це припущення, на мою думку, підтверджується з упевненістю, що виключає будь-який сумнів. При цьому виявляється, що сексуальні бажання дитини пробуджуються дуже рано — наскільки взагалі можна так називати їх у зародковому стані — і що перша схильність дівчинки звернена до батька, а перші дитячі бажання хлопчика — до матері. Таким чином, батько стає для хлопчика, а мати для дівчинки суперником, який заважає; а наскільки мало потрібно дитині, щоб це почуття переросло в бажання смерті, ми вже показали на прикладі братів і сестер. Сексуальний вибір, як правило, виявляється вже в батьків: природна схильність спонукає чоловіка балувати маленьких дочок, а жінку — підтримувати синів, тоді як обоє, якщо чарівність статі не затьмарює їхнього судження, суворо ставляться до виховання дітей. Дитина чудово помічає перевагу й повстає проти того з батьків, хто їй протидіє. Знайти любов у дорослого означає для неї не тільки задоволення особливої потреби, а й те, що в усьому іншому її бажанням поступатимуться. Тому вона йде за власним сексуальним потягом і водночас поновлює імпульс, що походить від батьків, коли робить вибір між ними в тому самому напрямку, що й вони.

Більшість ознак цих дитячих схильностей зазвичай залишається непоміченою; деякі можна спостерігати й після перших дитячих років. Знайома мені восьмирічна дівчинка користується нагодою, коли матір відкликають від столу, щоб оголосити себе її наступницею. «Тепер я хочу бути мамою: Карле, хочеш ще овочів? Візьми, будь ласка», — і так далі. Одна особливо обдарована й жвава дівчинка, якій ще немає чотирьох років і на якій цей фрагмент дитячої психології особливо наочний, прямо каже: «Хай матуся тепер піде, тоді таткові доведеться одружитися зі мною, і я буду його дружиною». У дитячому житті це бажання зовсім не виключає ніжної любові дитини до матері. Якщо маленькому хлопчикові дозволяють спати поруч із матір’ю, поки батько у від’їзді, а після його повернення він мусить перейти до дитячої до людини, яка подобається йому значно менше, у нього легко може виникнути бажання, щоб батько завжди був відсутній і він міг зберегти своє місце поряд із любою, гарною мамою; а очевидним способом здійснити це бажання є смерть батька, адже досвід навчив дитину одного: «мертві» люди, наприклад дідусь, завжди відсутні й ніколи не повертаються.

Приклади з практики Фрейда

Хоча подібні спостереження над малими дітьми природно вкладаються у запропоноване тлумачення, вони, зрозуміло, не дають повної впевненості, яку психоаналіз дорослих невротиків нав’язує лікареві. Відповідні сни тут повідомляють із такими вступами, що їхнє тлумачення як снів про здійснення бажань стає неминучим. Одного дня я зустрів пані, сумну й заплакану. Вона сказала: «Я більше не хочу бачити родичів — вони ж повинні жахатися мене». Потім майже без переходу розповіла, що пам’ятає сон, значення якого їй, звісно, невідоме. Він наснився їй у чотири роки й звучить так: рись або лисиця ходить по даху, потім щось падає вниз або вона сама падає вниз, і після цього з дому виносять мертву матір, через що дівчинка гірко плаче. Щойно я сказав їй, що цей сон має означати її дитяче бажання побачити матір мертвою і що через цей сон вона, мабуть, думає, начебто родичі жахаються її, як вона вже надала матеріал для пояснення сновидіння. «Рисячоока» — лайливе прізвисько, яким її одного разу в найранішому дитинстві назвав вуличний хлопчисько; коли їй було три роки, з даху на голову її матері впала цеглина, від чого в тієї почалася сильна кровотеча.

Одного разу мені випала нагода докладно вивчити молоду дівчину, яка переживала різні психічні стани. У шаленій сплутаності, з якої почалася хвороба, хвора виявляла цілком особливу неприязнь до матері: била й ображала її, щойно та наближалася до ліжка, тоді як до значно старшої сестри водночас залишалася люблячою та слухняною. Потім настав ясний, але дещо апатичний стан із дуже порушеним сном; у цій фазі я розпочав лікування й став аналізувати її сновидіння. Незліченна кількість їх більш або менш завуальовано стосувалася смерті матері: то дівчина була присутня на похороні старої жінки, то бачила себе й сестру за столом у жалобному вбранні; значення цих сновидінь не викликало сумнівів. У міру подальшого поліпшення виникли істеричні фобії; найболіснішою серед них було побоювання, що з матір’ю щось сталося. Де б дівчина не перебувала, вона мусила поспішити додому, щоб переконатися, що мати ще жива. Цей випадок, розглянутий разом з іншими моїми спостереженнями, був дуже повчальним; він показував немовби в перекладі кількома мовами різні способи реакції психічного апарату на одне й те саме збуджувальне уявлення. У стані сплутаності, який я розглядаю як пригнічення другої психічної інстанції зазвичай пригніченою першою, несвідома ворожість до матері набула сили рухової дії; коли згодом настало перше заспокоєння, бунт був придушений і владу цензури відновлено, для цієї ворожості залишалася відкритою лише царина сновидінь, щоб здійснювати бажання її смерті; коли нормальний стан зміцнився ще більше, він породив як істеричну протилежну реакцію і захисне явище надмірну турботу про матір. У цьому контексті вже не здається незрозумілим, чому істеричні дівчата так часто надміру ніжно прив’язані до своїх матерів.

Іншого разу мені довелося глибоко проникнути в несвідоме душевне життя молодого чоловіка, якого невроз нав’язливості зробив майже нездатним жити: він не міг виходити на вулицю, бо його мучило побоювання, що він уб’є всіх людей, які проходитимуть повз нього. Він проводив дні, впорядковуючи докази свого алібі на випадок, якщо йому висунуть обвинувачення в одному з убивств, скоєних у місті. Зайве казати, що це була людина настільки ж моральна, наскільки й чудово освічена. Аналіз, який, до речі, привів до одужання, виявив в основі цього болісного нав’язливого уявлення спонуки до вбивства його дещо надто суворого батька; ці спонуки, на подив самого молодого чоловіка, свідомо проявилися, коли йому було сім років, але, звичайно, походили зі значно ранішого дитинства. Після болісної хвороби та смерті батька, на тридцять першому році життя, з’явився нав’язливий самозвинувачувальний докір, перенесений на сторонніх у формі тієї фобії. Тому, хто міг бажати зіштовхнути власного батька з вершини гори в прірву, справді можна приписати й готовність не щадити життя дальших йому людей; тому він, зі свого погляду, правильно робить, замикаючись у своїх кімнатах.

Едіп, Гамлет і теорія сновидінь

За моїм уже досить численним досвідом, батьки відіграють головну роль у дитячому душевному житті всіх майбутніх психоневротиків, а любов до одного й ненависть до іншого з батьків належать до незмінного складу душевних спонук, що формуються в цей період і є настільки важливими для симптоматики подальшого неврозу. Але я не думаю, що психоневротики різко відрізняються в цьому від інших дітей, які залишаються нормальними, начебто вони здатні створювати щось зовсім нове, властиве тільки їм. Набагато ймовірніше — і це підтверджують окремі спостереження над нормальними дітьми, — що своїми любовними й ворожими бажаннями щодо батьків вони лише в збільшеному масштабі показують нам те, що менш виразно й менш інтенсивно відбувається в душі більшості дітей. Давнина залишила нам на підтвердження цього висновку міфічний сюжет, всеосяжний і загальний вплив якого можна зрозуміти лише за настільки ж загального характеру розглядуваної передумови з дитячої психології.

Міф про Едіпа та його дитячі корені.

Я маю на увазі переказ про царя Едіпа й однойменну драму Софокла. Едіпа, сина Лая, царя Фів, та Іокасти, ще немовлям залишають напризволяще, бо оракул провістив його батькові, що ще ненароджений син стане його вбивцею. Дитину рятують, і вона виростає царським сином при чужому дворі, доки, не знаючи свого походження, сама не звертається до оракула й не отримує поради уникати батьківщини, бо інакше їй судилося стати вбивцею свого батька й чоловіком матері. Дорогою геть від місця, яке він вважає батьківщиною, Едіп зустрічає царя Лая й убиває його у раптово спалахнулій сварці. Потім він приходить до Фів, де розгадує загадки Сфінкса, що перегороджує шлях, і в нагороду за це фіванці обирають його царем і віддають йому руку Іокасти. Довгий час він править у мирі й гідності та народжує від жінки, яка, як йому невідомо, є його матір’ю, двох синів і двох дочок, аж доки не вибухає чума, що змушує фіванців знову звернутися до оракула. Тут починається трагедія Софокла. Посланці приносять відповідь, що чума припиниться, коли вбивцю Лая виженуть із країни. Але де він перебуває?

Дія п’єси полягає не в чому іншому, як у поступовому наростанні й майстерно затримуваному розкритті — зіставному з роботою психоаналізу — того, що сам Едіп є вбивцею Лая, але також сином убитого та Іокасти. Приголомшений страшними діяннями, вчиненими ним через незнання, Едіп осліплює себе й покидає батьківщину. Пророцтво оракула справдилося.

«Цар Едіп» — так звана трагедія долі; її трагічний вплив нібито ґрунтується на протилежності між всемогутньою волею богів і марним опором людей, яким загрожує нещастя; покірність волі божества й усвідомлення власного безсилля — ось чого має навчитися глибоко вражений глядач із цієї трагедії. Послідовно наслідуючи цей приклад, сучасні поети намагалися домогтися подібного трагічного впливу, вплітаючи те саме протиріччя в самостійно вигаданий сюжет. Проте глядачі залишалися байдужими, спостерігаючи, як, незважаючи на весь опір невинних людей, над ними справджуються прокляття або пророцтво оракула; пізніші трагедії долі не справляли враження.

Якщо «Цар Едіп» здатний схвилювати сучасну людину не менше, ніж сучасного йому грека, то пояснення, ймовірно, може полягати лише в тому, що вплив грецької трагедії ґрунтується не на протиставленні долі й людської волі, а на своєрідності матеріалу, на якому це протиставлення показано. Усередині нас має існувати голос, готовий визнати невблаганну силу долі Едіпа, тоді як передвизначення на кшталт тих, що зустрічаються у «Праматері» або інших трагедіях долі, ми здатні відкидати як довільні. І такий момент справді міститься в історії царя Едіпа. Його доля зворушує нас лише тому, що могла б стати й нашою власною, бо оракул ще до нашого народження наклав на нас те саме прокляття, що й на нього. Можливо, усім нам було призначено спрямувати перший сексуальний потяг на матір, першу ненависть і насильницьке бажання — проти батька; наші сни переконують нас у цьому. Цар Едіп, який убив свого батька Лая й одружився з матір’ю Іокастою, — лише здійснення бажання нашого дитинства. Але ми, щасливіші за нього, зуміли відтоді, оскільки не стали психоневротиками, відокремити свої сексуальні спонуки від матерів, забути ревнощі до батьків. Перед людиною, у якій здійснилося те найдавніше дитяче бажання, ми здригаємося з усією силою витіснення, якого відтоді зазнали ці бажання всередині нас. Поки поет у своєму дослідженні виводить на світло провину Едіпа, він примушує нас визнати власний внутрішній світ, у якому ці імпульси, хоч і пригнічені, усе ще існують. Протиставлення, з яким хор нас полишає,

це застереження звернене до нас самих і до нашої гордості — до нас, які стали з часів дитинства такими мудрими й могутніми у власній оцінці. Подібно до Едіпа, ми живемо в незнанні про бажання, що ображають мораль і якими наділила нас природа, а після їх розкриття ми всі, мабуть, хотіли б відвести погляд від сцен нашого дитинства (96).

Те, що переказ про Едіпа виник зі стародавнього матеріалу сновидінь, змістом якого було це болісне порушення стосунків із батьками під впливом перших сексуальних спонук, підтверджується недвозначною вказівкою в самому тексті трагедії Софокла. Іокаста втішає Едіпа, який ще не знає істини, але стурбований спогадом про пророцтва оракула, згадуючи сон, що його ж бо бачить так багато людей, хоча, на її думку, він нічого не означає:

Сон про сексуальний зв’язок із матір’ю трапляється і сьогодні, як і тоді, багатьом людям; вони розповідають про нього з обуренням і подивом. Він, як неважко зрозуміти, є ключем до трагедії й доповненням до сну про смерть батька. Переказ про Едіпа — відповідь фантазії на ці два типові сновидіння, і, подібно до того як дорослі переживають такі сни з почуттям відторгнення, переказ мусить включати до свого змісту жах і самопокарання. Подальше його оформлення, своєю чергою, походить із хибної вторинної переробки матеріалу, що прагне поставити його на службу теологізувальному задумові (пор. матеріал сну про оголення, с. 183 і далі). Спроба поєднати божественну всемогутність із людською відповідальністю, звичайно, має зазнати невдачі на цьому матеріалі, як і на будь-якому іншому.

Тлумачення шекспірівського «Гамлета».

На тому самому ґрунті, що й «Цар Едіп», укорінений інший великий трагічний твір — шекспірівський «Гамлет». Але змінене трактування того самого матеріалу виявляє всю відмінність у душевному житті двох далеко віддалених одна від одної культурних епох, віковий поступ витіснення в душевному житті людства. В «Едіпі» дитяча фантазія бажання, що лежить в основі, як і уві сні, виводиться на світло й здійснюється; у «Гамлеті» вона залишається витісненою, і про її існування — подібно до того, як це відбувається при неврозі, — ми дізнаємося лише за гальмівним впливом, що від неї походить. Як не дивно, виявилося, що приголомшливий вплив сучаснішої драми сумісний із повною неясністю щодо характеру героя. П’єса побудована на зволіканні Гамлета з виконанням покладеного на нього завдання помсти; у чому причини або мотиви цього зволікання, текст не зізнається; численні спроби тлумачення не змогли їх назвати. Згідно з уявленням, що панує донині й започатковане Ґете, Гамлет — тип людини, чия свіжа енергія дії паралізована надмірним розвитком мисленнєвої діяльності («зблідлий від тіні думки»). На думку інших, поет намагався зобразити хворобливий, нерішучий характер, що належить до сфери неврастенії. Однак сюжет п’єси вчить, що Гамлет зовсім не має поставати перед нами людиною, нездатною до дії взагалі. Ми двічі бачимо його за дією: одного разу в пориві спалахнулої пристрасті, коли він уражає того, хто підслуховує за килимом, іншого разу — планомірно, навіть підступно, коли він із цілковитою безтурботністю принца доби Відродження посилає двох придворних на смерть, призначену йому самому. Що ж заважає йому виконати завдання, покладене на нього духом батька? Тут знову напрошується відповідь, що справа в особливій природі цього завдання. Гамлет здатний на все, але не може помститися людині, яка усунула його батька й посіла його місце поряд із матір’ю, людині, в якій він бачить здійснення власних витіснених дитячих бажань. Відраза, що мала б підштовхувати його до помсти, змінюється в нього самозвинуваченнями й докорами сумління, які кажуть, що він сам, якщо розуміти буквально, нічим не кращий за грішника, якого має покарати. При цьому я перевів у свідоме те, що мусить залишатися несвідомим у душі героя; якщо хтось захоче назвати Гамлета істериком, я зможу визнати це лише наслідком мого тлумачення. Із цим цілком узгоджується сексуальна відраза, яку потім Гамлет висловлює в розмові з Офелією, та сама сексуальна відраза, що в наступні роки мала дедалі сильніше опановувати душу поета, аж до її крайніх проявів у «Тімоні Афінському». Звичайно, у «Гамлеті» перед нами могло постати лише власне душевне життя поета; з праці Георга Брандеса про Шекспіра (1896) я запозичую повідомлення, що драму написано безпосередньо після смерті батька Шекспіра (1601), тобто в свіжій скорботі за ним і, можна припустити, за пожвавлення дитячих почуттів, пов’язаних із батьком. Відомо також, що рано померлого сина Шекспіра звали Гамнет (ім’я тотожне імені Гамлет). Як «Гамлет» присвячений стосункам сина з батьками, так близький йому за часом «Макбет» ґрунтується на темі бездітності. Зрештою, як кожен невротичний симптом і навіть саме сновидіння допускає надтлумачення і для повного розуміння навіть вимагає його, так і кожен справжній поетичний твір виникає більш ніж з одного мотиву й одного спонукання в душі поета та допускає більш ніж одне тлумачення. Тут я спробував лише витлумачити найглибший шар спонукань у душі творчого поета.

Я не можу залишити тему типових сновидінь про смерть дорогих родичів, не висвітливши ще кількома словами їхнє значення для теорії сновидінь узагалі. Ці сновидіння показують нам доволі незвичайний випадок, коли утворена витісненим бажанням думка сновидіння вислизає від будь-якої цензури й незміненою переходить у сон. Мають існувати особливі обставини, що роблять таку долю можливою. Я знаходжу для цих сновидінь два сприятливі моменти. По-перше, немає бажання, від якого ми вважали б себе дальшими; ми гадаємо, що побажати цього «нам навіть уві сні не могло б спасти на думку», і тому цензура сновидінь не підготовлена до настільки жахливої думки, подібно до того як законодавство Солона не вміло передбачити покарання за батьковбивство. По-друге, витісненому й неусвідомлюваному бажанню саме тут особливо часто назустріч іде денний залишок у вигляді занепокоєння за життя дорогої людини. Ця тривога може увійти до сну, лише скориставшись бажанням, що збігається з нею за змістом; бажання ж здатне замаскуватися тривогою, яка пожвавилася протягом дня. Якщо вважати, що все відбувається простіше й уночі, уві сні, ми лише продовжуємо розпочате вдень, то тим самим ми залишаємо сновидіння про смерть дорогих людей поза будь-яким зв’язком із поясненням сновидінь і без потреби зберігаємо загадку, яку цілком можливо розв’язати.

Фрейд аналізує конкретні сновидіння та пропонує історичне психоаналітичне тлумачення, а не передбачення подій.

Джерело: Зигмунд Фрейд, «Тлумачення сновидінь», четверте доповнене видання, 1914. Переклад вибраних фрагментів.