Революційний сон Фрейда

← Сонник Фрейда

Революційний сон Фрейда

II. Другому сновидінню необхідно передувати докладнішим вступом:

Я приїхав на Західний вокзал, щоб вирушити у відпустку до Аусзее, але вже виходжу на перон до потяга на Ішль, який відходить раніше. Там я бачу графа Туна, що стоїть і знову їде до Ішля до імператора. Попри дощ, він прибув у відкритому екіпажі, пройшов просто через вхідні двері для місцевих потягів і коротким рухом руки, нічого не пояснюючи, відсторонив воротаря, який його не впізнав і хотів забрати в нього квиток. Після того як він від'їхав ішльським потягом, мені належало б знову залишити перон і повернутися до спекотної зали очікування, однак я насилу домагаюся дозволу залишитися. Я проводжу час, виглядаючи, хто ще прийде, щоб завдяки протекції йому виділили купе; вирішую тоді здійняти галас, тобто вимагати рівного права. Тим часом я наспівую щось, у чому згодом упізнаю арію з «Весілля Фігаро»:

Увесь вечір я перебував у веселому, задиристому настрої, піддражнював офіціанта й кучера, сподіваюся, не завдаючи їм болю; тепер мені спадають на думку всілякі зухвалі й революційні думки, що пасують до слів Фігаро та до спогаду про комедію Бомарше, яку я бачив у постановці «Комеді Франсез». Вислів про великих панів, які потрудилися лише народитися; право першої ночі, яким граф Альмавіва хоче скористатися щодо Сюзанни; жарти, які наші злі опозиційні газетярі відпускають із приводу прізвища графа Туна, називаючи його графом Ніхтстуном, тобто графом «Нічогонеробом». Я йому справді не заздрю: йому належить тепер важкий візит до імператора, а справжній граф Ніхтстун — я; я їду у відпустку. До цього додаються різні веселі відпускні наміри. Тут з'являється пан, знайомий мені як представник уряду на медичних іспитах, який своїми подвигами в цій ролі заслужив улесливе прізвисько «урядового підстилки». Посилаючись на своє службове становище, він вимагає половину купе першого класу, і я чую, як один службовець каже іншому: «Куди ми помістимо пана з половиною першого класу?» Гарненька перевага: адже я плачу за свій перший клас цілком. Потім і я отримую окреме купе, але не в наскрізному вагоні, тож на всю ніч у мене не буде вбиральні. Моя скарга службовцеві не дає результату; я мщу, пропонуючи хоча б прорізати в підлозі цього купе дірку для можливих потреб пасажирів. І справді, я прокидаюся за чверть третя ранку з позивом до сечовипускання після такого сну.

Натовп, студентське зібрання. — Говорить граф (Тун або Тааффе). Коли його просять сказати щось про німців, він насмішкуватим жестом оголошує їхньою улюбленою квіткою підбіл і вставляє собі в петлицю щось на кшталт розірваного листка — власне, зім'ятий кістяк листка. Я схоплююся, тобто обурено схоплююся (73), але все ж дивуюся власним переконанням. Потім усе стає невиразнішим: начебто це університетська актова зала, виходи зайняті й треба тікати. Я прокладаю собі шлях через низку гарно вмебльованих кімнат, очевидно урядових приміщень, із меблями коричнево-фіолетового відтінку й нарешті потрапляю в коридор, де сидить економка — літня повна жінка. Я уникаю розмови з нею; проте вона, очевидно, вважає, що я маю право тут проходити, бо запитує, чи не провести мене з лампою. Я показую або кажу їй, щоб вона залишилася на сходах, і почуваюся при цьому дуже хитрим: зрештою мені вдалося уникнути перевірки. Так я опиняюся внизу й знаходжу вузьку, круто висхідну стежку, якою йду.

Знову невиразно… Начебто тепер постає друге завдання: вибратися з міста, як раніше — з будинку. Я їду в однокінному екіпажі й наказую кучерові відвезти мене на вокзал. «Залізничною колією я не можу їхати з вами», — кажу я після того, як він заперечує, немов я його стомив. При цьому виникає відчуття, наче я вже проїхав із ним відрізок шляху, який зазвичай долають залізницею. Вокзали зайняті; я міркую, вирушити до Кремса чи Зноймо, але думаю, що там буде двір, і вирішую їхати до Граца чи кудись такого штибу. Тепер я сиджу у вагоні, схожому на вагон міської залізниці, а в петлиці в мене дивна довга плетена річ із коричнево-фіолетовими фіалками з жорсткої тканини, що дуже привертає увагу людей. На цьому сцена обривається.

Я знову перед вокзалом, але тепер удвох із літнім паном; вигадую план, як залишитися невпізнаними, проте водночас бачу, що цей план уже здійснено. Думка й переживання тут начебто становлять одне ціле. Він удає сліпого, принаймні на одне око, а я тримаю перед ним чоловічий сечоприймач (який ми мали купити або вже купили в місті). Отже, я його доглядальник і повинен подати йому посудину, оскільки він сліпий. Якщо кондуктор побачить нас у такому вигляді, йому доведеться без зайвої уваги дати нам вислизнути. При цьому положення цієї людини та її член, що мочиться, видно пластично, з усією виразністю. Потім я прокидаюся з позивом до сечовипускання.

Увесь сон справляє приблизно враження фантазії, що переносить сновидця в революційний 1848 рік, пам'ять про який ожила завдяки п'ятдесятирічному ювілею 1898 року, а крім того — невеликій поїздці до Вахау, під час якої я познайомився з Еммерсдорфом. Я помилково вважав це поселення місцем, де оселився на спочинку студентський ватажок Фішхоф, на якого, можливо, вказують деякі риси явного змісту сну. Потім асоціативний зв'язок переносить мене до Англії, у дім мого брата, який любив жартома казати дружині «Fifty years ago» («П'ятдесят років тому») — за назвою вірша лорда Теннісона; діти зазвичай виправляли його: «Fifteen years ago» («П'ятнадцять років тому»). Однак ця фантазія, що примикає до думок, викликаних виглядом графа Туна, приставлена до споруди, яка стоїть за нею, подібно до фасадів італійських церков, які не мають органічного зв'язку із самою будівлею; на відміну від таких фасадів, вона, утім, має прогалини, заплутана, а елементи внутрішнього змісту в багатьох місцях проступають назовні. Перша ситуація сну зварена з кількох сцен, на які я можу її розкласти. Пихата постава графа уві сні скопійована зі шкільної сцени, що сталася, коли мені було п'ятнадцять років. Ми влаштували змову проти нелюбого й неосвіченого вчителя; душею змови був товариш, який, судячи з усього, відтоді взяв собі за взірець англійського Генріха VIII. Керувати головним ударом випало мені; приводом до відкритого бунту стала дискусія про значення Дунаю для Австрії (Вахау!). Одним зі змовників був єдиний наш товариш-аристократ, прозваний за свій надзвичайно високий зріст «Жирафою»; коли шкільний тиран, учитель німецької мови, зажадав у нього пояснень, він стояв так само, як граф уві сні. Оголошення улюбленої квітки й устромляння в петлицю чогось, що теж має бути квіткою (це нагадує орхідеї, які я того самого дня приніс подрузі, і, крім того, єрихонську троянду), разюче нагадує сцену з шекспірівських королівських драм, з якої починається громадянська війна Червоної та Білої троянди; згадка про Генріха VIII проклала шлях цьому спогаду. Від троянд уже недалеко до червоних і білих гвоздик. (В аналіз тут вклинюються два віршики, один німецький, інший іспанський: «Троянди, тюльпани, гвоздики — усі квіти в'януть». — «Isabelita, no llores que se marchitan las flores» — «Ісабеліто, не плач, адже квіти в'януть». Іспанське приходить від Фігаро.) Білі гвоздики стали в нас у Відні знаком антисемітів, червоні — соціал-демократів. За цим стоїть спогад про антисемітський виклик під час подорожі залізницею в прекрасній Саксонії (англосакси). Третя сцена, що дала елементи для утворення першої ситуації сну, належить до перших років мого студентства. У німецькому студентському товаристві точилася дискусія про відношення філософії до природничих наук. Я, зелений юнак, сповнений матеріалістичного вчення, висунувся вперед, щоб захищати вкрай однобічний погляд. Тут підвівся досвідченіший старший товариш, який відтоді довів свою здатність керувати людьми й організовувати маси та який, до речі, теж носить прізвище зі світу тварин; він добряче нас вилаяв, сказавши, що й сам у юності пас свиней, а потім, покаявшись, повернувся до батьківського дому. Я спалахнув (як і уві сні), відповів надзвичайно грубо, що відколи дізнався, що він пас свиней, більше не дивуюся тону його промов. (Уві сні я дивуюся своїм німецько-національним переконанням.) Знявся великий галас; з усіх боків від мене вимагали взяти свої слова назад, але я залишився непохитним. Ображений був надто розумним, щоб прийняти запропонований йому виклик на дуель, і залишив справу як є.

Інші елементи сцени сновидіння походять із глибших шарів. Що має означати те, що граф проголошує «підбіл»? Тут я мушу звернутися до ланцюжка своїх асоціацій. Huflattich (підбіл) — lattice — Salat (салат) — Salathund («собака на сіні», собака, яка не дозволяє іншим того, чого сама не їсть). Тут проглядає цілий запас лайливих слів: Gir-affe (жирафа), Schwein (свиня), Sau (свиноматка), Hund (собака); через одне прізвище я міг би дістатися також до віслюка й тим самим до ще одного глузування з університетського викладача. Крім того, я перекладаю — не знаю, чи правильно — Huflattich як «pisse-en-lit» («мочи в ліжко»); це знання приходить мені з «Жерміналя» Золя, де дітям велять принести такий салат. Собака — chien — містить у своїй назві співзвуччя з більшою природною потребою (chier, як pisser — із меншою). Тепер у нас невдовзі збереться непристойне в усіх трьох агрегатних станах; адже в тому самому «Жерміналі», що має досить стосунку до майбутньої революції, описано вельми своєрідне змагання з виробництва газоподібних виділень, званих flatus (74). І тепер я мушу зазначити, як шлях до цих flatus було прокладено задовго до цього: від квітів через іспанський віршик, Ісабеліту, до Ізабелли й Фердинанда, через Генріха VIII та англійську історію — до боротьби Армади проти Англії; після її переможного завершення англійці викарбували медаль із написом «Afflavit et dissipati sunt» («Він дмухнув — і вони розсіялися»), оскільки бурхливий вітер розсіяв іспанський флот. Цей вислів я збирався взяти як напівжартівливу назву розділу «Терапія», якщо коли-небудь дійду до докладного викладу мого розуміння істерії та способів її лікування.

Для другої сцени сну я не можу дати настільки ж докладного пояснення з міркувань цензури. Тут я ставлю себе на місце високопоставленого пана тієї революційної епохи, у якого теж була пригода з орлом, який, кажуть, страждав на incontinentia alvi (нетримання калу), тощо; я гадаю, що не мав би права пройти тут цензуру, хоча більшу частину цих історій мені розповів надвірний радник (Aula, consiliarius aulicus). Низка кімнат уві сні підказана салон-вагоном його ясновельможності, в який я зміг на мить зазирнути; але, як це часто буває уві сні, він означає також жіночі кімнати або жінок (казенних жінок). В особі економки я погано відплачую дотепній літній пані за частування і безліч добрих історій, запропонованих мені в її домі. — Риса з лампою походить від Грильпарцера, який записав чарівне переживання подібного змісту, а потім використав його в «Геро і Леандрі» («Хвилі моря і кохання» — Армада й буря) (75).

Докладний аналіз обох інших уривків сну я теж мушу залишити при собі; я виберу лише ті елементи, які ведуть до двох дитячих сцен, заради яких узагалі навів цей сон. Цілком слушно можна припустити, що саме сексуальний матеріал змушує мене до цього замовчування; проте не слід задовольнятися таким поясненням. Багато чого людина не приховує від самої себе, хоча змушена тримати це в таємниці від інших, а тут ідеться не про причини, що змушують мене приховати розгадку, а про мотиви внутрішньої цензури, яка ховає справжній зміст сну від мене самого. Тому я мушу сказати, що аналіз показує ці три уривки сну як зухвалі хвастощі, як прояв смішної манії величі, давно пригніченої мною в житті наяву; окремими відростками вона наважується проникати в явний зміст сну («я здаюся собі хитрим») і водночас чудово пояснює веселий настрій вечора перед сновидінням. Хвастощі, до того ж у всіх сферах; так, згадка про Грац відсилає до приказки «Скільки коштує Грац?», якою люблять хизуватися, коли вважають себе незліченно багатими. Той, хто згадає неперевершений опис життя і діянь Гаргантюа та його сина Пантагрюеля, створений майстром Рабле, зможе віднести окреслений зміст першого уривка сну до тих самих хвастощів. До двох обіцяних дитячих сцен належить таке. Для цієї подорожі я купив нову валізу, колір якої, коричнево-фіолетовий, кілька разів з'являється уві сні (коричнево-фіолетові фіалки з жорсткої тканини біля речі, яку називають «пасткою для дівчат», — меблі в урядових кімнатах). Відоме дитяче повір'я каже, що кожен помічає людину, якщо на ній щось нове. Мені розповіли таку сцену з мого дитинства: спогад про саму пригоду в мене замінено спогадом про розповідь. Кажуть, у віці двох років я ще часом мочився в ліжко і, коли мене за це лаяли, втішив батька обіцянкою купити йому в Н. (найближчому великому місті) нове гарне червоне ліжко. (Звідси вставка уві сні про те, що посудину ми купили або мали купити в місті: обіцянки треба виконувати.) (Зауважте, до речі, зіставлення чоловічої посудини та жіночої валізи, box.) У цій обіцянці міститься вся манія величі дитини. Значення труднощів дитини із сечовипусканням для сновидіння ми вже зустріли під час тлумачення ранішого сну (див. сон на с. 151). Із психоаналізу невротиків ми також дізналися про тісний зв'язок між нічним нетриманням сечі й такою рисою характеру, як честолюбство.

Але одного разу сталася інша домашня пригода, коли мені було сім чи вісім років; її я пам'ятаю дуже добре. Увечері перед сном я знехтував правилом пристойності, яке забороняло справляти нужду в спальні батьків за їхньої присутності, і батько у своїй повчальній промові з цього приводу зронив зауваження: «Із цього хлопчиська нічого не вийде». Для мого честолюбства це, мабуть, стало жахливою образою, оскільки натяки на цю сцену постійно повертаються в моїх снах і регулярно поєднуються з переліком моїх досягнень та успіхів, наче я хочу сказати: «Бачиш, я все-таки дечого досяг». Ця дитяча сцена дає матеріал для останнього образу сну, де, звісно, на помсту ролі помінялися місцями. Літній чоловік — очевидно, батько, оскільки сліпота на одне око означає його однобічну глаукому (76), — тепер мочиться переді мною, як колись я перед ним. Глаукомою я нагадую йому про кокаїн, який став йому у пригоді під час операції, наче тим самим я виконав свою обіцянку. Крім того, я з нього насміхаюся: оскільки він сліпий, я мушу тримати перед ним посудину й упиваюся натяками на мої пізнання у вченні про істерію, якими пишаюся (77).

Якщо обидві дитячі сцени із сечовипусканням у мене й без того тісно пов'язані з темою манії величі, то їх оживленню під час подорожі до Аусзее посприяла ще й випадкова обставина: у моєму купе не було вбиральні, і я мусив бути готовим до того, що дорогою опинюся у скрутному становищі, що вранці й сталося. Я прокинувся з відчуттям тілесної потреби. Можна, мабуть, схилитися до того, щоб приписати цим відчуттям роль справжнього збудника сну, проте я віддав би перевагу іншому уявленню: думки сновидіння спочатку викликали позив до сечовипускання. Для мене зовсім незвично, щоб якась потреба порушувала мій сон, тим паче в такий ранній час — за чверть третя ранку. На ще одне заперечення відповім зауваженням, що в інших подорожах, які проходили в зручніших умовах, я майже ніколи не відчував позиву до сечовипускання після раннього пробудження. Утім, я можу без шкоди залишити це питання невирішеним.